РОЗДІЛ ПЕРШИЙ
Яскравий спалах осяяння, домірний цьому дивному сонцю...
Ось яким він був... Я бачив при світлі дня те, що раніше відкривалося мені лише в оздобі ясного блиску посеред пітьми: Лабіринт, великий Лабіринт Амбера, викарбуваний на овальному скелястому виступі під/над дивовижним небомор’ям.
...І я знав, завдяки внутрішньому образу, який пов’язував усіх нас, що цього разу він був справжнім. А це означало, що Лабіринт Амбера був його першою тінню. Це означало...
Це означало, що сам Амбер ніколи не виходив за межі королівства Амбера, Ребми і Тір-на Ноґта. А отже, місцина, в яку ми прибули, за законом першості і конфігурації, була справжнім Амбером.
Я повернувся до усміхненого Ґанелона. Його борода і скуйовджене волосся вогнисто палали в безжальному світлі.
— Звідки ти дізнався? — запитав у нього я.
— Корвіне, ти ж знаєш: у мене хист до розгадування таємниць, — відказав побратим. — Я пригадав усе, що ти розповідав мені про функціонування природи Амбера: як його тіні та всі ваші війни відбиваються у світах. Я часто запитував себе, міркуючи про чорну дорогу: чи може щось відкидати тінь у сам Амбер. І мені спало на думку, що така річ мала би бути неймовірно базисною, потужною і таємною. — Він вказав на краєвид, що розгорнувся перед нами. — Як ось ця.
— Продовжуй, — мовив я.
Вираз Ґанелонового обличчя змінився, і він знизав плечима.
— Отже, має бути шар реальності, глибший за твій Амбер, — пояснив він. — Саме там і було скоєно зло. Ваш звір-покровитель привів нас у місце, яке видається саме таким, а ця пляма на Лабіринті скидається на чиюсь брудну роботу. Ти згоден зі мною?
Я кивнув.
— Мене радше не так сам висновок вразив, як твоя здогадливість, — відказав я.
— Ти випередив мене, — визнав Рендом, що стояв праворуч від мене, — але саме таке відчуття пройняло мене, м’яко кажучи, аж до кишок. Я вірю, що саме тут і закладений фундамент нашого світу.
— Іноді чужинець може бачити речі краще, ніж той, хто є їхньою частиною, — зауважив Ґанелон.
Рендом зиркнув на мене, а тоді знову зосередив увагу на краєвиді.
— Гадаєш, усе ще більше зміниться, — запитав він, — якщо ми спустимося й поглянемо ближче?
— Є тільки один спосіб з’ясувати, — відказав я.
— Тоді гайда ключем, — постановив Рендом. — Я перший.
— Гаразд.
Рендом спрямував коня праворуч, ліворуч, знову праворуч, довгою низкою серпантинів, що зиґзаґами вели нас уздовж кручі. Зберігаючи той самий порядок, що й увесь день, я поїхав за ним — Ґанелон був останнім.
— Здається, наразі все стабільно, — гукнув нам Рендом.
— Поки що, — відказав на те я.
— Внизу між скелями якась розколина.
Я нахилився вперед. Праворуч, на рівні овальної рівнини, зяяло жерло печери. Грот той розташувався так, що помітити його згори було неможливо.
— Ми пройдемо доволі близько, — сказав я.
— ...швидко, обережно і тихо, — додав Рендом, видобуваючи меча.
Я витягнув з піхов Ґрейсвандір, а Ґанелон на один поворот позаду мене дістав свою зброю.
