«То, что не живёт по-настоящему, умереть не может. Умирание — это особая способность, как и способность по-настоящему жить. Умение умереть — сила, которой обладает лишь тот, кто умеет жить»
Альфред Дьоблін народився в 1878 році у Штеттині в родині дрібного підприємця, його батько володів швейною майстернею. Життя родини різко змінилось, коли батько тікає зі своєю молодою працівницею, і вони були вимушені переїхати до брата матері в Берлін.
Писати Дьоблін почав ще під час навчання в гімназії, але не вважав літературну працю серйозною і здатною забезпечити життя, тому вирішив здобути медичну освіту (Берлінський та Фрейбурзьський університети), обравши психіатрію та невропатологію. Він практикував як лікар-невропатолог в клініках, але царина теорії завжди цікавила його більше, тому він активно пише та друкує свої роботи.
Любов до медицини з часом плавно перетекла з наукової області до літературної. В 1910 році він друкує свої оповідання в експресіоністичному журналі «Штурм» (співзасновником якого був), згодом об’єднані в збірку «Убивство кульбаби» (1913 р.):
«Эти вещи гротескные, порой ирреальные, основанные на ситуациях чуть ли не патологических и на чувствах преувеличенных, взвинченных. И если в них была точность, так по большей части именно медицинская».
Літературознавці і зараз часто говорять про вплив фрейдистських теорій на творчість Дьобліна, але більший вплив мав все-таки власний досвід в лікуванні неврозів. Як письменник виявляв інтерес до матеріалу, матерії життя. Він завжди прагнув знайти відповідь на запитання «чи існує людина?», а що як не медицина допомагала глибше дослідити і пізнати її природу? Така практика була взагалі поширеною, згадати хоча б Булгакова, Чехова, Бродського та ін.
Ще одним інструментом дослідження людини та складовою творчості Дьобліна є минуле: щоб пояснити та провести паралелі до сучасного, він часто вдається до описів визначальних історичних процесів.
Наприклад, перший великий роман «Три прыжка Ван-Луна» (1915 р.) переносить читача в Китай XVIII століття і розповідає про один із багаточисельних релігійно-опозиційних рухів. І хоча сюжет базується на історичному матеріалі, літературознавці називають таку історію скоріше філософською, символічною ніж фактографічною.
Хоча сам автор заперечував «необузданную субьективность» (на його думку твір повинен в першу чергу залишатись неупередженим, показувати, а не трактувати дійсність) експресіоністичної прози, важко повністю відкидати її вплив на Дьобліна, історія іноді звучить дещо абстрактно, описи символічні, узагальнені. Типовою для експресіонізму була і основна тема – діяльності чи бездіяльності особистості:
«Соотоношение внутреннего и внешнего, трения внутреннего Я о шершавую поверхность жизни оставалось, существенно изменяясь, главной художественной коллизией его произведений».
Експресіоністичними можна вважати і наступні романи: «Борьба Вадцека с паровой турбиной» (1918 р.), двотомний «Валленштейн» (1920 р.), роман-утопію «Горы моря и гиганты» (1924 р.).
«Валленштейн» Дьоблін починає писати в 1916 році в Ельзасі, де він працює воєнним лікарем (йде Друга Світова). У ньому автор звертається до теми Тридцятилітньої війни. На її прикладі він прагнув показати увесь механізм війни, «войны как продолжения политики иными насильственными методами». В автобіографічному «Епілозі» (1948 р.) він потім напише, що цей роман почався для нього з яскравого видіння моря і флоту короля Густава Адольфа, що плив до берегів Німеччини (знову ж таки символічність історії).
«И этот роман кончается знаком вопроса. В нем та же барочная избыточность, те же пришедшие в саморазрушительное движение массы, та же окончательная объективность авторского суждения и тот же метафорический этаж над исторической жизнью, этаж, раздвигающий горизонты, творящий из материала Тридцатилетней войны».
Осмислюючи минуле через призму сучасного, Дьоблін намагався спроектувати майбутнє. Так на світ з’явився наступний роман-утопія «Горы моря и гиганты». Це якраз та тема, яка цікавила багатьох прозаїків ХХ століття – Уелс, Хакслі, Оруел, Замятін, - всі вони намагались дати відповідь на одне-єдине запитання: «что станет с человеком, если он и дальше будет так жить?».
Неймовірний технічний прогрес, відходження людини від природи, насилля і війни, бездумне використання природних ресурсів, панування технократів, проблема міста, а найголовніше – ціна за це все – ось те, що в першу чергу цікавить автора.
«Это миф о мощи и безумии человечества, безумии, единственная альтернатива которому – движение переселенцев, людей, отказывающихся от техники, возвращающихся к природе, к натуральному хозяйству»;
«Роман, посвященный силам природы, с которой горожанин Деблин устанавливает отношения трепета и благоговения. Боясь обратиться к ней на Ты, ощущая себя «игральной картой, плывущей по воде», он хочет высказать природе «то, что чувствует», и обратиться к человеку с предостережением».
Вершиною творчості Дьобліна вважається наступний роман - «Берлин - Александерплац» (1929 р.). Європа перебуває в передчутті приходу фашизму, звідси і атмосфера хаосу, невизначеності, «бурление политических митингов и разгул преступности, …, мельтешение подробностей, перебивающих друг друга голосах людей». Своєрідність роману полягає в поєднанні декількох стильових складових, зокрема мова йде про вплив «потоку свідомості» Джеймса Джойса, техніку монтажу Дос Пассоса та техніку «новой деловитости». Остання стосується констатації факту, відсутності авторської оцінки, виключення суб’єктивного з тексту. Роль же техніки «потоку свідомості» зводилась до «возможности показать через открывшуюся на миг душу героя все то же внедрение жизни в сознание человека. Монтаж позволил писателю втянуть в калейдоскоп романной действительности десятки персонажей, бесчисленные приметы немецкой столицы в предгрозовой 1928 год … донести до читателя строго изгонявшуюся раньше «лирику» автора».
Автора цікавить феномен самопожертви, тому він вводить в роман сюжет біблійної притчі про Авраама. Але якщо в Біблії йдеться в першу чергу про віру і покору, то у Дьобліна більша увага надається не кінцевій меті, а методам: батько вмовляє сина на самопожертву, тобто на свідоме самознищення, адже «отказавшись от себя, человек высвобождается из железных механизмов природы, ибо только так возможным становится свободное проявление его духа».
В 1933 році з приходом до влади нацистів-соціалістів становище Дьобліна погіршується можливістю арешту. Наступного дня після підпалення рейхстагу він покидає Німеччину. Через Швейцарію потрапляє до Парижу, і за клопотаннями друзів отримує в 1936 р. громадянство.
В цей час Дьоблін переживає важку матеріальну скруту (яка в принципі переслідувала його все життя): «Во мне навсегда застряло, что мы, что я принадлежу к беднякам. Это определило весь мой характер. К этому народу, к этой нации принадлежу я: к беднякам».
Йому заборонено практикувати в якості лікаря, тому він пише для місцевих журналів. В 1934 р. виходить наступний роман «Вавилонское путешествие», на якому відбився гнітючий стан вимушеної еміграції; «отчаянном, безысходном, написанным с юмором висельника», але при цьому автор не відходить від наскрізної теми своєї творчості – пошуку людиною свого місця в світі.
Через рік світ побачила «картина революции, подавленной, но не бессмысленной» у романі «Пощады нет». Головний герой, який належить до класового дна, намагається долучитись до повстання, яке очолює його друг дитинства, але відторгнутий гине в бійці. Кінцівка трагічна, але при цьому залишає в читача легке та світле відчуття надії.
Роботу над трилогією «Страна без смерти», яка створювалась протягом десяти років, Дьоблін почав в Парижі, продовжував в США (Друга Світова Війна), а закінчив вже на Батьківщині. Автор знову звертається до історичної тематики, обравши за об’єкт завоювання Латиноамериканської Америки, в процесі якого відбувалось не лише фізичне, а і культурне, духовне насильство. «Борьба свободолюбивых индейцев и зверства испанских завоевателей, вызывающие прямые аналоги со зверствами фашистов», і все це відбувається на фоні «красоты и величия южноамериканской природы». Своєрідний контраст хаосу людського світу і гармонії природи.
В 1940 році Альфред Дьоблін вимушений через Іспанію та Португалію виїхати до США.
В 1941 році Дьоблін приймає католицтво (хоча до цього називав себе атеїстом), що не могло не вплинути на його творчість. В наступній трилогії «Ноябрь 1918» він звертається до теми можливості співіснування християнства та революції, надаючи перевагу останній. Цей роман – знову ж таки широке історичне тло тогочасної Німеччини, на якому розгортається доля окремої людини – доктора філософії та обер-лейтенант Фрідриха Беккера:
«В немецкой литературе не существует произведения, которое с такой же документальной исторической точностью и полнотой воссоздавало бы все ее события, все этапы, ее вдохновляющие победы и ее конечное поражение … и посреди этих вихрей, тектонических смещений общественного бытия отдельный человек, пытающийся пробиться к правде, найти свое место в мире».
Знову тема людського пошуку.
В 1945 році одним із перших опозиційно налаштованих до фашистської влади письменників повертається до Німеччини і намагається долучитись до будівництва нової країни та життя. Видає журнал «Золоті ворота», в якому проголошує людську свободу і солідарність народів. Але вдома він зустрів нерозуміння, забуття.
Останній роман «Гамлет, или Долгая ночь подходит к концу» вийде в Німеччині лише в 1956 році, хоча був закінчений ще в 1946 р.
Його дійсно можна назвати своєрідним висновком творчого шляху Альфреда Дьобліна. Він всю свою творчість присвятив пошуку людиною свого Я, місця в світі, а Гамлет чи не найвлучніше уособлює вічний пошук відповіді на питання, чи існує людина і чого варте це існування. Головний герой – Едвард - пережив жахи Другої Світової, повернувшись додому, прагне знайти причину її виникнення, «он хочет познать, что сделало его и всех прочих больными и испорченными».
Відповідь він знаходить у власній родині: «Нет необходимости устраивать экспедиции в чужие страны, не нужно и на войну отправляться, даже в кино идти не нужно: все можно найти в собственном доме. Вот вам и причина войн».
«Он искал виновников войны, а нашел гниль в собственной семье». Крім цього головний герой приходить до ще одного не менш важливого висновку: «Война не была природным явленим. Мы сами ее организовали», - залишається лише зрозуміти природу цього «мы».
Правда є єдиним шляхом до одужання, хоча вона і була трагічною, але разом з тим забезпечила певний катарсис. І хоча цей приклад звучить занадто невпевнено на фоні маси, але він дарує надію.
«Начиналась новая жизнь» - так закінчується роман.
В 1953 році розчарований «новою» політикою своєї країни, Альфред Дьоблін виїздить до Франції.
26 червня 1957 року він помирає.
