Павленко Марина Степанівна народилася 30 березня 1973 року в селі Старичах Яворівського району Львівської області. У дворічному віці переїхала з батьками на Черкащину. Протягом 1991–1996 років здобула вищу педагогічну освіту в Уманському державному педагогічному інституті (нині – університеті) імені Павла Тичини. З 1995 по 2000 роки працювала вчителькою початкових класів Уманської міської гімназії. З 2000 року – викладач кафедри української літератури й українознавства Уманського державного педуніверситету імені Павла Тичини. Кандидат педагогічних наук, доцент, автор багатьох наукових публікацій, методичних рекомендацій «У країні Лісових Дзвіночків» (2002) і монографії «Тичининська формула українського патріотизму» (2002), за яку удостоєна літературної премії «Благовіст». Упорядник спогадів про Павла Тичину «З любов’ю і болем» (2005). Має багато публікацій у періодичній пресі, мистецьких часописах («Березіль», «Кальміюс», «Дзвін», в тім числі у тих, що видаються за кордоном: вірменському – «Гарун», в італійському – «Артекультура», в німецькій «Соборності»), альманахах та колективних збірниках. З 1997 року член Національної Спілки письменників України.
Відзнаки:
Переможець кількох літературних конкурсів, у тім числі:
«Гранослов» (Київ, 1996, 2002)
«Привітання життя» (Львів, 1996)
конкурсу Української бібліотеки у Філадельфії (США, 1998)
конкурсу на кращу поему, присвячену річниці незалежності України (США, 2000)
«Смолоскип» (Київ, 2000, 2001, 2002)
«Коронація слова» (Київ, 2004)
Світової федерації українських жіночих організацій (СФУЖО) (Канада, 2005)
Всеукраїнського конкурсу сучасної новели імені Валеріана Підмогильного (2006)
конкурсу для літератури дітей та юнацтва «Портал» (2006)
міжнародного конкурсу ім. Богдана-Нестора Лепкого (Львів — Париж — Цвікау, 2007)
Лауреат літературної премії «Благовіст», українсько-німецької премії імені Олеся Гончара й літературної премії імені Михайла Чабанівського
Основні твори:
книжки поезій: «Бузкові зошити» (1997), «Чар-папороть» (2002), «Душа осики» (2006)
книжки «дорослих» оповідань «Як дожити до ста» (2004), удостоєної Міжнародної недержавної україно-німецької премії імені Олеся Гончара
романи для підлітків «Русалонька із 7-В або Прокляття роду Кулаківських» (2005) (ця книжка разом зі збіркою «Як дожити до ста» удостоєна премії ім. Михайла Чабанівського 2006 року) й «Русалонька із 7-В та Загублений у часі» (2007)
книги казки «Півтора бажання (Казки старої Ялосоветиної скрині)» (2007) та «Домовичок із палітрою» (2007)
Почуто від автора:
«Література для мене – це життя. Писати почала, відколи себе пам’ятаю. Мабуть, разом із малюванням, яке теж дуже любила. У власній творчості прагну поєднати багато складників, досягнути максимальної динамічності та ємкості сюжету, легкості й образності мови, правдивості, життєвості відображення, свіжості образів тощо. Хто зна, можливо, колись це і вдасться? Чим є для мене дитяча література? «Не відокремлюю дитячої літератури від «дорослої». Дитиною зображала з ляльками велику маму, зараз – по-дитячому прагну якогось вигаданого загадкового і захищеного світу – де та лінія, котра визначає межу між дитинством і дорослістю в кожній людині? В моїй першій книжці поезій дуже багато «дитячого», але ніхто не називав «Бузкових зошитів» літературою для дітей. І навпаки, в «Домовичкові з палітрою» та казках «Півтора бажання» не лише немає «дитячого сюсюкання», а й дуже багато прагматизму, іронії та інших симптомів дорослого буття (не кажу вже про кохання без якого дитяча казка – не казка!). Та й зараз у моїй голові мирно вкладаються-уживаються цілком різношерстні сюжети дитячих і дорослих творів. Інша річ, що частіше – прозових, поезія справді неохоче прощає мені зраду. Хоча, якщо не те пішло, між власною поезією і прозою істотної різниці теж не вбачаю».
