З любов'ю — тато!

Книжка для сина, написана на війні

Він міг показувати сину світ, навчати і просто бути поруч. Натомість пішов захищати свою державу у російсько-українській війні. Та попри виснажливі воєнні будні головний герой не забуває бути батьком. Так виникає ця книжка — розмова із сином, який залишається далеко, але водночас завжди поруч — у самому серці.

Тут немає батальних сцен чи описів боїв. Валерій Пузік намагається продемонструвати, що навіть у час найжорстокіших війн у центрі всього — людина. Він веде читача уламками спогадів, рефлексіями сьогодення і мріями про майбутнє, створюючи власну фронтову реальність.

Ця книжка — це тут і зараз, у якому перебувають тисячі солдатів на війні. Це живий нерв, який не дозволяє залишатися байдужим до всього, що тебе оточує. Це вузька стежка над прірвою, яку потрібно пройти, щоб врешті побачити світло — своїх дітей, своїх рідних і свою мирну країну.

Чим хороша ця книжка:

- Написана на передовій російсько-української війни, вона є живим свідченням історичних подій, які сьогодні відбуваються в Україні.

- Завдяки персональному досвіду автора, книжка відтворює справжні переживання людей, які стоять на захисті нашої держави, без романтизації і прикрас.

- Попри непросту тему і воєнний контекст, книжка дає надію, що любов і життя переможуть темряву і смерть.

Про автора:

Валерій Пузік — український письменник, художник, режисер і журналіст. Автор книг «Бездомні пси», «Моноліт», «Я бачив його живим, мертвим і знову живим», «Шахта. Ранкове зведення», співавтор книги «Наші Котики. Бліндаж» та фентезі для дітей «Делфі та чарівники». Сьогодні служить у лавах Збройних Сил України.

Цитати з книжки

Сину, не знаю, з чого почати. Мабуть, варто з хорошого. Кажуть, до України повернулися лелеки. Сам не бачив, але це тішить. Ночі холодні. Зранку красивий туман. Співають птахи. Вчора до нас прибився маленький кудлатий песик. Дуже смішний. Назвали його Солдат Пундик. Він тобі сподобався б. Пундик, малий і теплий клубок шерсті, постійно хоче гратися і їсти. Дуже прикольний. Розважає нас.

Тоді там ще не було «їжаків», і пісок на наших пляжах був неторканий цією війною. Це зараз піску стало менше. Це зараз він лежить у мішках на позиціях та блокпостах і пахне ностальгією за морем та водоростями. А тоді він був неторканий, всотував у себе сліди дитячих ніжок, слухав розмови навколо будівництва фортець, зізнання в коханні та плани на майбутнє. Зараз цей пісок — укріплення. Мабуть, так і має бути. Гадаю, він сподівається повернутися назад після перемоги.

Коли ми тільки приїхали на землі Святого Миколая, нас обліпили метелики. Спочатку на руку мені сів один синявець бавій, а потім налетіли десятки. Вони сідали на плечі, на голови, лазили по руках, тріпотіли крильцями. Метелики, кажуть, є символом душі, безсмертя, відродження і воскресіння. Думаю, так вітала нас ця земля.