Борис Грінченко (1863-1910) — український письменник, літературознавець, мовознавець, фольклорист, етнограф, історик, педагог, громадський діяч.
Народився на хуторі Вільховий Яр (тоді – Харківська губернія, тепер – Сумська обл.).
Навчався в училищі у м. Харків, але в п’ятому класі його вигнали та на два місяці посадили у в’язницю за розповсюдження заборонених матеріалів. Після звільнення підробляв канцеляристом. Екстерном склав екзамени на народного вчителя і працював за цією спеціальністю протягом 13 років (з 1881) у селах Харківської, Сумської, Луганської областей.
В 1891 став членом Братства тарасівців.
У Чернігівському земстві (де мешкав з дружиною з 1894) організував видавництво книг українською мовою. Деякий час керував нелегальною організацією «Чернігівська громада».
В 1902 переїхав до Києва. Згодом очолив Українську демократичну партію. Був лідером київської «Просвіти», займався редагуванням праці «Словарь української мови», писав для газети «Громадська думка». Один із засновників Всеукраїнської учительської спілки.
В останній роки життя Грінченка особливо активно переслідувала влада, дочку Анастасію жандарми довели до смерті. Поїхав на лікування в Італію, там помер. Похований на Байковому цвинтарі.
Написав 5 повістей, майже 50 оповідань для дітей та дорослих, більше 4 поетичних збірок. Також видав етнографічні матеріали Чернігівщини (у 3 томах), переклав твори В. Гюго, Г. Гейне, Й. Гете, Ф. Шиллера та ін.
